СОЦИАЛЬНАЯ ГАЗЕТА "СФЕРА"

ИНФОРМАЦИОННЫЙ РЕСУРС ДЛЯ ЛЮДЕЙ С ИНВАЛИДНОСТЬЮ И ПЕРЕСЕЛЕНЦЕВ

Інсульт не вирок

Багато людей, що перенесли інсульт, на довгий час, а дехто й назавжди втрачають працездатність. Також усіх хворих чекає тривалий період реабілітації. Яке воно, життя після інсульту? Про це розмова з начальником відділу судинної нейрохірургії Інституту нейрохірургії імені академіка А. П. Ромоданова доктором медичних наук, професором Л. М. ЯКОВЕНКОМ.

— Леоніде Миколайовичу, кажуть, що інсульт — хвороба цивілізації.

— Так, ця проблема є нагальною насамперед для розвинених країн, хоча стосується всіх жителів планети. Життя після інсульту має певні закономірності. У 20—30 відсотків пацієнтів мозковий удар повторюється протягом першого року. Більш ніж у 70 відсотків хворих даються взнаки залишкові явища. Показово, що недужі зі стійкими залишковими явищами «відтягують» на себе близько 20 відсотків людей, які доглядають за цими хворими.

— Хіба не буває так, що хворий на інсульт після операції вже не потребує медичної допомоги?

— Такі випадки трапляються, але досить рідко. На жаль, частіше пацієнтів доводиться доліковувати. Тривалість цього залежить від кількох чинників, насамперед від ступеня ушкодження: поширення крововиливу, стану внутрішніх органів тощо. Важливим фактором є своєчасне надання повноцінних медичних послуг.

Після того, як у хворого життєві функції більш-менш стабілізувалися, починається відновне лікування.

— Від чого залежить його ефективність?

— Насамперед ідеться про налаштованість пацієнта на подолання хвороби. Він повинен вірити у свої сили, ставити мету, планувати життя після одужання. Успіх також великою мірою залежить від зусиль лікарів, середнього й молодшого медичного персоналу. Мова про фізичних реабілітологів, масажистів, інструкторів лікувальної фізкультури, фізіотерапевтів. У відновному лікуванні мають брати участь і психотерапевт, і психолог, й неодмінно — соціальний працівник.

Третім складником є оснащеність медичного відділення апаратурою, умови проживання та лікування. А четвертий — готовність суспільства прийняти людину, котра отримала інвалідність.

Як видно з усього переліченого, хвороба та її наслідки несуть досить серйозні проблеми, нерідко люди втрачають надію, думаючи, що вже нікому не потрібні. Це призводить до депресії, ускладнює реабілітацію. На першому плані тут має бути підтримка оточення — рідних, друзів, знайомих, суспільства загалом. Після операції часто виникають паралічі, парези, нетримальні функції тазових органів, порушення при ковтанні, розмові, а також зорові й мімічної мускулатури. Вельми тяжко сприймають хворі розлад вестибулярного апарату: хитання й заточування при ходьбі, запаморочення відчутно знижують якість життя. Тож коли людина не відчуває, що може бути корисною і потрібною іншим, — це її травмує емоційно.

З практики знаю: якщо хворий вчасно опинився в нейрохірургічному відділенні, де ним опікуються фахівці, то здебільшого результат позитивний. А наскільки — залежить від того, як серйозно людина дбатиме про себе: можливості організму (зокрема нервової системи) досить значні, потрібно лише вміло їх використовувати.

Життя після інсульту безпосередньо залежить від наслідків порушення мозкового кровообігу. А останнє може бути у формі крововиливу (геморагічний інсульт) або формування осередку знекровлення мозку (ішемічний інсульт). Хвороба тяжко позначається на людях усіх вікових груп, особливо працездатної. Адже часто має місце порушення рухів, мови, когнітивних функцій — у розумовому плані занедужалий втрачає дуже багато. Після активного лікування (переважно хірургічного) в залежності від форми інсульту призначається подальше відновне або реабілітаційне лікування. Не завжди воно медикаментозне. Передусім це спосіб життя — поведінка, відмова від поганих звичок, фізичні навантаження, які повинні бути (наголошую!) досить суттєвими. Йдеться також про профілактичні засоби для системного кровообігу, роботи серця, артеріального тиску, рівня холестерину та цукру в крові тощо.

— Серед усіх чинників успішного лікування першим ви назвали саме налаштованість пацієнта на одужання.

— Це справді так. Був у нас один чоловік, гідний прикладу для інших. Він опинився на межі життя і смерті, можна сказати, вижив дивом. Ми з ним працювали кілька років. Успіхи були перемінними: то поліпшення, то погіршення. Але він мав силу волі, був активним, намагався зрозуміти кожну подробицю нової програми одужання. Нарешті самостійно став на ноги, тобто міг обходитися без сторонньої допомоги. Виписуючи його, я сказав: «Я вже не потрібен вам як лікар, бо певен у ваших подальших перемогах». Нині цей чоловік абсолютно адаптований у суспільстві, працює, його сімейне життя ввійшло в нормальне русло. Кожні півроку він приходить до нас, звітуючи про свої досягнення. Розповідає, як «накачав» м’язи, скільки прочитав книжок і вивчив віршів, як налагодив стосунки з дітьми, колегами по роботі. Словом, наш колишній пацієнт став прикладом для тих, у кого цей шлях іще попереду. Я часто звертаюся до нього з проханням поспілкуватися телефоном із моїми сьогоднішніми підопічними, налаштувати їх на боротьбу за самого себе, на хвилю волі й наполегливості.

— Леоніде Миколайовичу, ви говорили про важливість оснащення лікарень спеціальною медичною апаратурою. Як можете охарактеризувати наявну медичну базу?

— У нейрохірургічних відділеннях обласних лікарень не вистачає обладнання для лежачих і напівлежачих хворих, з допомогою якого їх можна було б піднімати та перекладати. Бракує оснащення для фізичного тренування вестибулярного апарату, особливих приладів для реабілітації, функціональних ліжок, ходунків, спеціальних паличок. Щоб їх придбати, потрібні кошти. Всі розуміють, яке нині становище в країні, тому на державну допомогу найближчим часом сподіватися годі. Могли б допомогти спонсори — багаті люди. Але вони з цим здебільш не квапляться, а за власної потреби переважно їдуть лікуватися за кордон. А потім розповідають, яка там чудова медицина, мовляв, не те, що у нас…

Щоправда, пандемія коронавірусу багатьом стала на заваді лікування в зарубіжних клініках. Отож дехто зі скоробагатьків таки долучився до фінансової підт­римки наших медичних закладів.

Джерело